Як свідчать літописи, 18 травня 1223 року на річці Калка відбулася перша битва руських князів із монголо-татарами. Нещодавно козаки Війська Запорозького - Спілки козаків України (верховний отаман Олександр Панченко) побували на Кам’яних могилах біля річки Кальміус на кордоні Запорізької та Донецької областей. Саме це місце російський історик Василь Татищев вважав місцем згаданої баталії. Представники ВЗ-СКУ пом’янули загиблих предків. У капличці, що носить ім’я Іллі Муромця (збудоване за сприяння козаків ВЗ-СКУ), відбувся молебен.
Прокоментувати події 780-річної давнини ми попросили відомого краєзнавця Володимира Шовкуна.

- Володимире Миколайовичу, на Вашу думку, Татищев був правий, назвавши Кальміус Калкою, а місце битви, де русичі потерпіли поразку, - біля Кам’яних могил?
- Віддаючи належне авторові “Історії держави російської з найдавніших часів” як доброму історикові, усе ж відзначу, що Василь Микитович на місце події не виїжджав. Його підвела співзвучність Калка - Кальміус. Пізніше російська Академія наук посилала туди чотири експедиції. І що ж? На місці страшенної битви, в якій брали участь ледь не сто тисяч воїнів, не було жодних знахідок, які б свідчили про цю подію. Але багато істориків гарно студіюють Татищева й услід за ним повторюють уже 250 років його помилку.
- Але ж та битва відбулася...
- Звісно. Тільки не там, а трохи ближче до Запоріжжя - на річці Конка, біля славнозвісної Савур-могили.
- Калка звучить подібніше до Кальміуса, а не до Конки...
- Українською мовою - так. Але половці називали нашу Конку зовсім по-іншому - Калкан-Су, що в перекладі означає “водний щит”. Як бачите, таке ймення набагато ближче до Калки, ніж Кальміуса. Але справа не в назві, а в подіях, які відбулися до травневої битви 1223 року.
Літописи твердять, що на той час монголо-татари вже завоювали Кавказ, половецький Степ і Крим. Саме в Криму вони й зимували того року. І ось навесні, за логікою Татищева, вони виходять з півострова й вертаються на двісті кілометрів до Кальміуса, щоб дати бій руським князям. Зверніть увагу, що місцевість, де вони пройшли - це вже Дике поле. Там не залишилося ні сіл, ні містечок, де можна було б узяти харчі. А от угорі по Дніпру їх чекала незаймана природа та землі Русі. Куди ви на їхньому місці рушили б? Звичайно, що вгору понад Дніпром. Вони дійшли до нинішньої Конки. Перейшли її. Сюди ж із острова Хортиця та з південної частини правобережжя Дніпра поспішили руські князі та половці.
- Але ж у літописах пишеться про каміння. Його ж біля Конки немає. Чи не так?
- Йдеться про Савур-могилу, на якій дуже багато черепашника. Саме його, не вдаючись до конкретики, літописці й назвали каменем.
Для руських князів і їхніх дружин ця битва, як ми знаємо, закінчилася трагічно. Монголо-татарам удалося вбити клин між киянами та галичанами. Саме до останніх звернулися половці за допомогою, справедливо говорячи: “Знищать нас - настане ваша черга”. Галичани прийшли на поміч, запросивши й київського, козельського, чернігівського, смоленського, путивльського та курського князів. Відмовився тільки Юрій Всеволодович - володимиро-суздальський князь.
Однак біда була в тому, що кожен князь вважав себе воєводою й не погоджувався, щоб хтось керував його воїнами. Це призвело потім (під час битви) до міжусобиць. Скажімо, київський Мстислав Романович із дружиною спостерігав за боєм із Савур-могили, роздумуючи, чи треба йти до бою, чи зачекати. Коли ж битва закінчилася, галичани (серед них і поранений Данило Галицький) спішно переправилися на правий берег Дніпра, настала черга киян та інших дружин. Їх монголи тримали на Савур-могилі в облозі кілька тижнів. Русичі поїли навіть коней. Татари запропонували їм скласти зброю й іти, куди захочуть. Руські князі повірили й виконали вимогу. Тоді монголо-татари винищили беззбройних воїнів, а князів поклали зв’язаними під дошки, на яких сиділи під час бенкету.
- Ви сказали, що на Кам’яних могилах над Кальміусом не було знайдено слідів битви. А тут, на Конці?
- Ваш покірний слуга знайшов на Савур-могилі три фрагменти різних мечів, чотири металеві наконечники стріл, бронзову печатку з зображенням лева. Зазначу, що такі печатки мали право носити тільки чингізіди. Мешканець села Григорівка Василівського району Олекса Діденко знайшов там металеву бойову сокиру. Нині всі ці речі зберігаються у фондах Музею Запорозького козацтва. Окрім того, в 50-х роках минулого століття під Савур-могилою було знайдено трилаповий якір. Аналогічний якір знайшли місцеві мешканці ще в кінці XIX століття. Він описаний Яковом Новицьким у статті “На Савур-могилі”.
- Постає питання: що ж тоді відзначають козаки ВЗ-СКУ на Кальміусі?
- Знаєте, пом’янути предків можна й тут, не виїжджаючи на межу двох областей. Та головне - винести з минулого правильні уроки. Адже монголо-татари перемагали суворою дисципліною. Якщо воїн тікав із бою - знищували десять його колег. Тікав десяток - знищували сотню. Тому воєначальника слухали й виконували будь-який наказ. Наші ж князі продемонстрували злочинну неорганізованість, невміння стати грудьми за сусіда. До чого це призвело - відомо. Через сімнадцять років монголо-татари взяли Київ...
І все ж, гадаю, нам нині треба було б більше відзначати переможні битви. Скажімо, скіфського царя Ідантірса над перським Дарієм, князя Святослава над Візантією, роковини Хотинської битви. Пізніше були перемоги Богдана Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями... Далі - Конотопська битва Івана Виговського, бій січових стрільців на горі Маківка... Якщо погортати підручники з історії - можна знайти ще десятки звитяг українського народу. У звитяжних битвах - наша гордість, якої так не вистачає нинішнім будівникам нової України. Чомусь більше ж відзначаємо то поразку русичів на Калці, то поразку Богдана Хмельницького під Берестечком... Плачемо й показуємо всьому світові, як нас перемагали. А треба навпаки - що вміємо перемагати ми, якщо не займаємося самоїдством та отаманництвом.

Розмову вів Пилип Юрик

газета "Запорізька Січ" 6 вересня 2003р.