Маршрут перший

Зупинка «Турбаза «Хортиця» - скеля Ушвива - скеля Совутина - Музей історії запорозького козацтва - Січові Ворота - скеля Кара - другий редут - пляж табору «Чайка» - Холодна криниця.

Маршрут починається від тролейбусної зупинки «Турбаза «Хортиця» по ходу тролейбуса №16 з лівобережної частини міста. Якщо група дісталася Хортиці з боку проспекту Металургів автобусами № 36 або № 38, то треба пройти шляхопроводом під залізничним насипом до тролейбусної зупинки (приблизно 250 метрів).

1 - залишки укріплень часів Великої Вітчизняної війни; 2 - Дурна скеля; 3 - потаємний маяк; 4 - археологічні розкопи; 5 - козацькі укріплення XVI-XVII ст.; 6 - вали Сагайдачного; 7-8 - чорні камені з петрогліфами; 9 - лапідарій біля музею
Від тролейбусної зупинки праворуч йде добре набита стежка, Орієнтуючись на всіх розгалуженнях стежки в напрямі на північний схід, через 600 метрів від тролейбусної зупинки виходимо на крутий берег Дніпра.
Ліворуч від себе туристи бачать два бетонних стовпи з чавунними дошками - охоронні знаки. Усього таких знаків на Хортиці та в окрузі було встановлено на початку 70-х років понад сто. Нові охоронні знаки мають вигляд трьох залізних списів з металевою табличкою на них.
Знак, що далі від води, вказує на залишки укріплень часу російсько-турецької війни 1735-1739 років. А той, що ближче, позначає місцезнаходження священного слов'янського дуба, що описаний разом з Хортицею візантійським імператором Костянтином Багрянородним у середині X століття. До речі, краєзнавець В. Я. Лагутенко, з ініціативи якого встановили цей зиак, зараз вважає це місце помилковим. І ми з ним згодні - той легендарний дуб був у балці Ґаннівці (Дубовій), біля центральної контори ЦІМЕТа.
Праворуч відкривається вид на міст через Дніпро, збудований за проектом Б. М. Преображенського. Міст багатоарочний, двох'ярусний. На висоті верхнього ярусу (57 метрів над рівнем води) проходить залізниця, а на нижньому ярусі (на висоті 40 метрів) - автомобільна дорога. Довжина моста - 700 метрів. Група знаходиться на підвищенні, а нижче, між нами і мостом, впадають в око сліди Вітчизняної війни - німецькі та румунські окопи, капоніри, залишки землянок. Тут з 18 серпня до З вересня 1941 року та з 14 жовтня до 30 грудня 1943 року проходила лінія фронту, де точилися запеклі бої.
Збудована на початку століття Катерининська залізнична дорога перейшла Дніпро мостом через Кічкаську переправу на один кілометр вище теперішньої греблі Дніпрогесу. Тут було найвужче місце на Дніпрі - 182,5 метра. Одноарочний міст у вигляді параболи вважався одним з найкращих у Європі. Під час Дніпробуду міст вимушені були демонтувати, оскільки рівень води у верхньому б'єфі мав піднятися на 37,5 метра. Зараз його опори можна побачити біля острова імені Леніна. Паралельно Дніпробуду йшло будівництво: мостів через Новий Дніпро на Хортицю, а звідти - через Старий Дніпро.
18 серпня 1941 року німецькі війська вийшли на берег Дніпра. Спроба зірвати мости, щоб не пустити фашистів далі, виявилась невдалою. У той же день німці зайняли північну частину Хортиці. Підрозділи Червоної Армії відступили в хортицькі плавні, звідки евакуювались на лівий берег. Близько 17 години була зірвана частина греблі Дніпрогесу. При цьому утворився десятиметровий вал води, і в ньому загинула значна кількість воїнів та цивільного населення, що знаходились у дніпрових плавнях.
На хортицьких пагорбах фашисти встановили артилерію, що прямою наводкою обстрілювала заводи та залізниці Запоріжжя. Для евакуації промисловості міста, крихіт майбутньої перемоги, необхідно було хоча б тимчасово звільнити Хортицю. У збиранні розвідданих неоціненну допомогу надали хлопці-підлітки з загону «Юні чапаєвці» ( про їх подвиг докладніше в маршруті № 2).
З вересня 1941 року було проведено контрнаступ Червоної Армії на острів Хортицю, й за три дні його звільнено. Це дало можливість евакуювати промисловість.
Німці зайняли Хортицю вдруге разом з містом 4 жовтня 1941 року. Вони відбудували мости й користувалися ними до осені 1943 року. Перед наступом радянських військ, щоб перешкодити відступу німців, мости були повністю розбомблені нашою авіацією.
У січні-лютому 1944 року силами жителів Запоріжжя та навколишніх сіл було збудовано мости на палях через Протовчий брід у південній частині Хортиці. Від того шляху залишилася в плавнях дамба.
З 1949 до 1952 року на місці знищених будувались нові мости за проектом і під керівництвом інженера Бориса Миколайовича Преображенського. Тоді ж будівельники заснували селище «Три щогли», залишки якого у вигляді сміття ми бачимо біля стежок, що стеляться вздовж Дніпра вверх проти течії.
У деяких місцях стежки зливаються між собою. За переказом, на початку осені 1843 року Т. Г. Шевченко обійшов цими стежками Хортицю навкруги, тому називаються вони Тарасовими.
Група йде вздовж берегів своєрідної бухти, що утворена скелею Ушвивою (на неї опирається міст) і скелею Совутиною (на ній стоять щогли ЛЕП). У цій бухті під час російсько-турецької війни 1738-1739 років були затоплені кораблі Дніпрової флотилії. Зараз у бухті працюють підводні археологи.
Кораблі було, затоплено через те, що в 1738 році поширилася епідемія особливо небезпечних інфекційних захворювань, зокрема чуми. Вимерла значна частина війська, а живим не вистачило сили перевести кораблі через пороги.
Саме з госпіталем для інфекційних хворих (дурні хвороби) пов'язана назва Дурної скелі, залишки якої туристи бачать перед собою на лівому березі (відрізану від берега шлюзом). Версія про те, що на цій скелі козаки карали «за дур», або їх самих карав цар Петро І у 1709 році, позбавлена здорового глузду. Для цього не треба було б шукати місця за межами Хортиці.
Стежки ведуть через селище «Три щогли», яке було знесене кілька років тому. На відстані приблизно 700 метрів від мосту у воді знаходиться величезний камінь, з горизонтальним отвором. Діаметр отвору 30 сантиметрів, глибина - 50 сантиметрів. Спрямовано отвір у напрямку течії Дніпра. Отже; запалений в ньому «каганець» міг служити таємним сигналом, який видно за кілька кілометрів униз за течією і зовсім не помітно поруч.
Пройшовши ще 200 метрів від потаємного маяка, бачимо зліва від стежки археологічні розкопки та шурфи. Тут уже кілька років працюють під керівництвом співробітників Хортицького заповідника юні археологи з Запорізької обласної станції юних туристів. Влітку можна спостерігати їх роботу. Ведуться дослідження поселення епохи бронзи, одного з багатьох на Хортиці. Поселення опинилося під шаром, у якому збереглися залишки землянок часів російсько-турецької війни 1735-1739 років.
Пройшовши розкопи, приблизно на відстані 900 метрів від мосту, групи повертає стежкою ліворуч і виходить на скелю Совутину. Назва скелі, за переказом, походить від запоріжця Совути, що бачив вночі, як сова. Жив він у печері, що виходила в Совутину балку. Печери цієї зараз немає: значну частину скелі на початку століття було знищено кар'єром. Залишки його дуже добре видно на північно-західній стороні скелі.
На Совутиній скелі збереглись залишки найдавніших козацьких укріплень. Датуються вони початком XVII і навіть XVI століттям. Укріплення пов'язують з ім'ям легендарного козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (помер у 1622 році).
Оглянувши залишки укріплень на Совутиній скелі, група минає старий і новий охоронні знаки, що стоять поруч, і спускається стежкою ,в балку Совутину (напрямок на північний захід). Балкою у напрямку на північний схід виходимо до берега Дніпра. Тут слід звернути увагу на найбільше в ній дерево - старезний ясен. За свідченням фахівців заповідника, йому близько 120 років.
Стежка йде на північ уздовж берега Дніпра. Місце це обрано для козацьких свят. Туристи можуть бачити каркаси і залишки макетів, що відтворюють вигляд Запорозької Січі. Та є тут і достотні укріплення. Десь метрів за 300 від устя балки Совутиної стежка йде штучним насипом. Це відомі вали Сагайдачного -перша лінія оборони укріплень на скелі Совутиній. Тут стояли передові загони, а зі скелі прикривали їх гарматним вогнем.
У головній частині Хортиці стежка губиться серед гранітних брил. Брили ці, від невеликих до велетенських, розміром з хату, залишились на Хортиці з часів таяння льодовика. Сила течі Дніпра була в багато разів більша, ніж зараз. Цей водяний потік навіть важко назвати річкою - в нашій мові такого поняття нема. Кам'яні брили, що вмерзали в крижини, під час льодоходу сплавлялися вниз за течією. Теча виносила крижини на голову Хортиці. Крига танула, а каміння залишалося.
Брили в основному представлені гранітом та гранітогнейсом. Та серед них здавна відомий «Чорний камінь» - габроїд, або чорний пісковик, вкритий петрогліфами у вигляді борозен та опуклостей між ними. Датуються петрогліфи часом енеоліту (4-6 тисяч років тому).

7-8 - чорні камені з петрогліфами; 9 - лапідарій біля музею; 10 - Січові Ворота; 11 - Чорна скеля; 12 - Змієва печера; 13 - скеля Кара; 14 - невідомий вал; 15 - герб війська Запорозького; 16 - другий редут; 17 - госпітальний цвинтар 1738 року; 18 - місце госпіталю 1738 року; 19 - культова споруда II тис. до н. е.; 20 - Музичина балка, Холодна криниця.
«Чорний камінь» - наступна зупинка нашого маршруту. А зараз у нас на шляху комплекс «чорних каменів», відкритих нещодавно.
Орієнтир - цегляний елінг для катера підводних археологів. Поруч з ним дільниця площею в кілька сотень квадратних метрів, заповнена брилами невеликого розміру. Серед них можна знайти шість чорних каменів - габроїдів, вкритих петрогліфами. Розташовані вони групами по два-три (один з них розколотий навпіл, а другий - глибоко в піску, видно тільки краєчок).
Петрогліф на одному з каменів, з групи «три», вдалось розпізнати - це жіночий торс. Реалістично виконані стегна, живіт, груди, умовно - руки. Замість голови - бульба у вигляді фалоса. Таке з'єднання символів жіночої та чоловічої основ - типове для стародавньої символіки. Так представлена давньоєгипетська богиня неба Нут, ровесниця наших петрогліфів.
Нагадаємо, що шість каменів разом з великим «Чорним каменем» складають число «сім», легендарну сімку, модуль фаз Місяця. Чим би не були камені: ідолами, надгробками, частинами вівтаря - разом вони символізують святилище на верхній частині Хортиці.
«Чорний камінь» розташовано десь на відстані 150 метрів від елінгу. Орієнтир - коса, що закриває водну бухточку. Камінь знаходиться біля її перешийку. Вага брили близько 4,5-5 тонн. Щодо складного малюнка, яким вкрита вся поверхня «Чорного каменю», то тут існує багато версій. Навіть така «скажена ідея», що камінь зображує острів Хортицю, а його борозни - кордони володінь окремих родів. Маємо позначення Січових Воріт і головних скель.
Найвірогідніша версія - брила чорного пісковику зображує рибу, а саме коропа. Є око, рот (те, що в попередній версії зображувало Січові Ворота), зяберна кришка та луска. Хвіст риби вірогідно моделювався з глини або піску. Поверхня каменю подзьобана колючими ударами остроги - відомий з шкільного курсу стародавньої історії сюжет, у зображення звіра метали списи, щоб забезпечити вдале полювання.
Від «Чорного каменю» група піднімається до споруди музею. Відвідання музею - це тема окремого візиту на Хортицю. Хоча можна сумістити його з половиною нашого маршруту: з першою, що описана досі, та на тому закінчити подорож, або краще з другою, бо вона трохи коротша за часом.
У лапідарії (зібрання каменів) біля музею варто оглянути кам'яні баби. Людиноподібні скульптури ставили на курганах різні народи на протязі п'яти тисяч років. Усі скульптурні постаті, що тут знаходяться, зроблені половцями в XI-XIII століттях. На курганах баби дивилися обличчям на схід і таким чином допомагали орієнтуватися в безкрайому степу.
Сама назва «баба» походить від тюркського слова «бал-бал», що означає «ідол». А зображували скульптури як жінок, так і чоловіків. Призначення кам'яних баб було різним. Це й пам'ятник на могилі, і дорожній вказівник, і знак історичної події. Пізніше такі ж функції виконували кам'яні хрести. Кілька козацьких хрестів, зібраних з усієї області, можна побачити коло музею.
Варто вийти на оглядовий майданчик, звідки в новому ракурсі постають камені порогів, що залишились перед Дніпрогесом. Від музею туристи йдуть асфальтованою дорогою, обходячи справа курган. Курган цей не старовинний. У нього засипано землю, вириту з котлована, що під будівлею музею. Такий же штучний редут біля музею. Чотирикутний земляний насип з чотирма муляжами гармат по кутах зроблено на місці, де було досліджено й розкопано справжній редут часів російсько-турецької війни 1735-1739 років.
Через 300 метрів від музею, спочатку асфальтованою дорогою, а потім праворуч стежками, група туристів виходить до Січових Воріт, їх утворюють дві скелі: справа - Верхня Голова, зліва -Чорна скеля. Між скелями можна спуститися до берега стежкою, що круто в'ється між заростями кущів. Залежно від пори року (стежка буває слизькою) можна спуститися до Дніпра трохи ліворуч, з Чорної скелі.
Уірочище Січові Ворота названо так через те, що, за переказами, усі бажаючі стати козаками мусили саме в цьому місці виходити на Хортицю (пісчана коса до Дніпробуду тяглася від Січових Воріт до самого Крісла Катерини). Тут неофітів чекали перші іспити та ритуали.
На Чорній скелі стоїть охоронний знак «Ймовірне місце загибелі князя Святослава». Навесні 972 року, повертаючись з важкого походу, князь Святослав Ігорович потрапив у Дніпрових порогах у пастку, зроблену печенігами, і загинув. Чорна скеля, як точне місце загибелі Святослава - це літературний образ письменника Семена Скляренка, автора романів «Святослав» та «Володимир». Проте подальші дослідження ніби підтверджують, що військо Святослава полягло саме перед початком порогів.
На Чорній скелі можна підійти до кам'яної баби, цього разу - не половецької, а слов'янської. Як раз під статуєю знаходиться легендарна Змієва печера, її добре видно з води. Запорозькі козаки тримали в печері запас риштунку, зокрема кінську упряж. Зотлілу кінську упряж на жердинах знайшов у печері в 40-і роки минулого століття рибалка з Вознесенки. До того багато років ніхто не наважувався заглядати в печеру, бо дуже боялися змія.
За думкою одного з польських письменників минулого століття, саме в цій печері на краю Гілеї (Великого Лугу) у Геракла та Діви Єхидни, доньки Борисфена, народився син, який став першим царем скіфів.
Від Чорної скелі група йде стежками вздовж берега Старого Дніпра, тепер уже вниз за течією. За 200 метрів від Чорної скелі привертає увагу скеля Кара. Вона з від'ємним схилом. За переказами, в козацькі часи Кара була місцем страт - з неї скидали вниз на каміння.
Йдучи далі стежкою вздовж берега, зверніть увагу на кручі на правому березі Старого Дніпра. Тут утворюється своєрідний гранітний «острівець»; впадина, що відділяє його від «материка», була заглиблена під час Дніпробуду. Проте й до заглиблення за «острівцем» могло сховатись ціле військо. Дійсно, зверху скель насипано розгалужений вал. Коли зроблено його - невідомо, бо вал ще не досліджено археологічно. Умовно можна, датувати вал довогнепальною епохою, коли стріли втрачали убивчу силу на відстані від Хортиці до правого берега. Чи не Куря, князь печенізький, чатував тут на Святослава?
Група продовжує свій шлях над Старим Дніпром. Зверніть увагу - скелі з обох боків однаково стрімкі, утворені з однакових порід. Навіть нефахівцю зрозуміло, що в геологічному відношенні Старий Дніпро значно молодший за Новий. Назву свою він одержав через те, що до Дніпробуду цим шляхом частіше користувалися проїжджі, вваїжаючи його більш безпечним.
Не доходячи до мосту, група звертає ліворуч, у бік споруд ресторану «Запорізька Січ». На стіні рестораіну укріплено карбований на міді герб війська Запорозького. Робота нашого земляка Геннадія Юхимовича Марченка важить близько трьох тонн.
Біля ресторану «Запорізька Січ» група перетинає шосе і, пройшовши по ньому ліворуч (на південь) десь близько 100 метрів, виходить до отвору в паркані. Проходимо крізь отвір і асфальтованою дорогою йдемо на захід.
Праворуч дороги - огорожа табору «Чайка». За 300 метрів від шосе, ліворуч від дороги, бачимо в кущах редут часів російсько-турецької війни 1735-1739 років. З усіх редутів це один з найкраще збережених - висота валу від дна рову досягає 2,5-3,0 метра.
Після огляду редуту повертаємося тим же шляхом, доходимо до краю огорожі табору та звертаємо на стежку, що йде на північ уздовж паркану. Орієнтуючись на трубу котельні, виходимо на, госпітальне кладовище російсько-турецької війни. Кладовище відмічене охоронним знаком. До 70-х років тут стояв великий дубовий хрест. Є версія, що під ним поховано віце-адмірала Наума Якимовича Сенявіна, героя морської битви від Гангутом 1714 року. Н. Я. Сенявін очолював дніпровську верф на Хортиці й помер від чуми в 1738 році.
Повертаємось на асфальтовану дорогу, знову минаємо редут та йдемо далі у тому ж напрямку. Поблизу головних воріт табору «Чайка» охоронний знак вказує на місце розташування госпіталю, якому належав цвинтар, що ми вже відвідали.
На цьому можна закінчити подорож і, дійшовши до тролейбусної зупинки, повернутися до міста. Але якщо група ще має час та бажання, вона прямує стежками далі на захід і виходить на берег Дніпра на пляжі табору «Чайка». Тут, якщо подивитись на правий берег, можна побачити, що одна із скель має вигляд грані єгипетської піраміди. Трохи лівіше в камені зроблено ніби проріз прицілу. Це залишки культової споруди, яка дозволяла фіксувати день літнього сонцестояння. Вік споруди — приблизно чотири тисячі років.
Далі, обходячи будівлі табору в напрямку на південь, через 200 метрів група приходить у Музичину балку. За переказом, козаки слухали тут музик, кобзарів. З козацьких часів діє в Музичиній балці Холодна криниця. Зараз над нею споруджено декоративний дерев'яний зруб.
Напившись води з Холодної криниці, туристи виходять назад на шосе та повертаються тролейбусом додому.

1 - залишки укріплень часів Великої Вітчизняної війни; 2 - Дурна скеля; 3 - потаємний маяк; 4 - археологічні розкопи; 5 - козацькі укріплення XVI-XVII ст.; 6 - вали Сагайдачного; 7-8 - чорні камені з петрогліфами; 9 - лапідарій біля музею; 10 - Січові Ворота; 11 - Чорна скеля; 12 - Змієва печера; 13 - скеля Кара; 14 - невідомий вал; 15 - герб війська Запорозького; 16 - другий редут; 17 - госпітальний цвинтар 1738 року; 18 - місце госпіталю 1738 року; 19 - культова споруда II тис. до н. е.; 20 - Музичина балка, Холодна криниця.

Вілінов Юрій Аркадійович

"Шляхами таємничої Хортиці" Запоріжжя РВП "Видавець" 1992р.